Подорож наодинці. Власний щоденник мандрів

podrozglow.jpg (65.29 Kb)

В дорозі завжди зустрічаються хороші і непересічні люди. Часто в дорозі, як тільки я роблю спробу поринути в книжку, відразу знаходиться співрозмовник. Не знаю чому, але кожна моя подорож пов’язана з цікавими пригодами. Вони мене буквально переслідують.

Весело було колись подорожувати із звичайними паперовими картами. Якось, мандруючи Францією, переїжджала з одного міста в інше. Французькі друзі допомогли мені скласти чіткий план подорожі. У місто Ньор я доїхала на автобусі. Потрібно було купити квитки на потяг з однією пересадкою і доїхати у невеличке місто Брессюір на заході Франції. Здавалося б, все просто. Але вже тримаючи квитки на потяг у руках, я почула оголошення, що поїзди… не їздять! У довідковій службі мені пояснили, що я повинна їхати автобусом. І тут я зрозуміла, що я нічого не зрозуміла. Що робити? Розпитую людей на вокзалі. Відповіді не отримую. От так і блукаю з годину часу від перонів до автобусних зупинок (добре, що вони поряд) з квитками на потяг. Зустрічаю жінку, яка намагається пояснити, що мені потрібно сісти з квитками на потяг в автобус і проводить до автобуса. Це ніяк не вкладалося у голові. Жінка, на щастя, їхала у моєму напрямку, і по дорозі пояснила, що по цілій Франції зупинено рух потягів через страйк залізничників. Тому, згідно розкладу поїздів їдуть автобуси. Я була врятована і їхала у місто, де на мене чекали друзі-колеги. По дорозі почула багато цікавого про звичайне французьке життя, мене пригостили французькими цукерками і я швидко дісталася до пункту призначення. Я зрозуміла, що не страшно подорожувати і опинитися одній у незрозумілій ситуації. Завжди знайдуться чудові люди, які допоможуть. Після таких подорожей зникає страх запитати незнайомих людей, почуватися дивною чи смішною. Чим більше спілкування, тим більше цікавої інформації та досвіду отримую!

podroz3.jpg (67.8 Kb)

А іншого разу, після прогулянки по Стразбурзі, коли вже близько опівночі, ми з коліжанкою намагалися знайти квартиру доброї жінки, котра погодилася взяти нас до себе на нічліг. На карті позначена потрібна нам трамвайна зупинка, а от вулиці - немає. Так ми й кружляли десь з пів години, поки не зустрілися нам по дорозі добрі люди і не провели нас до потрібного місця. А привітна француженка чекала на нас зі свіжозавареним чаєм і домашнім печивом, щоб обговорити наш день. Вона сказала гарну фразу, яку я пам'ятаю досі: «Спимо ми у ліжку, а відпочиваємо, спілкуючись з друзями». Тому дружити треба з позитивними людьми, щоб після зустрічі почуватися відпочилим. Відтоді минуло п'ять років, а ми досі з нею підтримуємо дружні відносини. Був у мене ще один смішний випадок у Стразбурзі. Нашій групі трапився дуже цікавий екскурсовод. Я трохи заслухалася, трохи замріялася, а ще робила фотографії, та й прослухала інформацію про колону, біля якої всі зібралися. Але бачу, що по черзі всі проходять між стіною і колоною. Подумала: логічно - для того, щоб загадати бажання. Напевно, у кожному місті є така атракція для туристів. Пройшла і загадала бажання, потім подумала, що одного бажання замало, і пройшла ще раз. Здивована група почала допитуватися, для чого кілька разів проходити. І я цілком серйозно пояснюю, що маю декілька бажань. На мене кидають здивовані погляди. Виявилося, що між колоною і стіною потрібно проходити перед тим, як йти обідати. Якщо вміщаєшся, то обідаєш, а якщо ні, - на прогулянку. Вийшло кумедно, знаю, і думаю, запам’яталося всім. Але найцікавіше те, що мої бажання здійснилися! Такі пригоди вчать вірити у дива.

podroz.jpg (83.56 Kb)

Пам’ятаю, іншу подорож, коли невеличкою групою гуляли по Празі. До нас у компанію влився допитливий студент. Нас дивувала його безпека, як він міг одразу знайти спільну мову з незнайомцями на вулиці. Карта у нас тоді була ще паперова, тому часто ми налаштовувалися їхати в одне місце, а потрапляли в інше, не менш цікаве, а головне - нове. Це мене навчило, що найважливіше під час подорожі, - знаходити у всьому позитивні сторони і отримувати максимальне задоволення від пригоди. До речі, мені в житті це теж допомагає.

Світ – неймовірно захоплюючий! Потрапляю я якось у польський район Чикаго. Вивіски на магазинах польською, розмовляють польською. Ввечері заходжу у кафе і теж чую польську. У мене було одне запитання: я точно в Америці? Одного разу у Нью-Йорку після прогулянки по Бруклінському мосту, я вирішила відвідати музей воскових скульптур Мадам Тюссо. У запасі у мене було чотири години. Зазвичай я намагаюся купувати акційні квитки на пропоновані години. Вирішую йти пішки. Навігатор показує, що маршрут я пройду за дві години. І от я потрапляю у район, де все китайське - будинки, вивіски на магазинах, люди. Знову запитання: я точно в Америці? Як виявилося згодом, я опинилася у дуже цікавому районі Чайна Таун. Туристів туди спеціально возять на екскурсії.

Кожна подорож змушує вийти із зони комфорту, змінити думку про країну чи знайоме місто, а головне - побачити і переконатися, що у світі немає нічого ідеального. Одного разу прогулявшись по нічному Нью-Йорку, а саме по Тайм Сквер, я поверталася у Бруклін. Дякуючи сучасним технологіям, тепер немає проблеми гуляти по новій незнайомій місцевості і он-лайн підшуковувати потрібний транспорт. Отож, навігатор показує станцію, по якій проходить лінія метро F, проте на станції оголошують, що метро не буде курсувати у цьому напрямку. Блукаючи між станціями (а їх там дуже багато), підслуховую розмову молодих французів, яким теж потрібно якось добратися до Брукліна. Перекинувшись кількома словами, спантеличені, продовжуємо пошуки. І тут на лінію D чомусь приїжджає всім потрібна F. Радісні забігаємо у вагон. «Все, - думаю, - я - врятована!» Вмощуюсь на сидінні і продовжую читати «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Доїхавши до потрібної станції «18 Авеню», вибігаю і розумію, що не так все просто. Це - не та станція, яку я знаю і пам’ятаю. Вмикаю навігатор і бачу дивні речі. До місця мого проживання півтори години йти пішки. Виявляється, що станція «18 Авеню» є на лінії D. Стою і думаю: «Що мені робити? Куди поїхали мої знайомі французи?» Телефон показує заряд 8 %. Йду до диспетчера станції (моя англійська на той час бажала бути кращою) і намагаюся кількома словами пояснити свою проблему. Все б то нічого, якщо б не друга година ночі на годиннику! Диспетчер не надто поспішає мені допомогти. Навкруги – ні душі, аж раптом нізвідки з’являється жінка, мексиканка, і одразу включається у розмову. Дивом з нею порозумілася. Незнайомка провела мене до автобусної зупинки і пояснила як доїхати. Телефон мій, маючи 2 % заряду, виключається і я намагаюся пояснити водієві, куди я прямую і де мені потрібно вийти. Здивований водій, не дуже розуміючи, що я говорю, киває головою. Я таки доїхала додому. Третя година ночі, я у Нью-Йорку, нарешті у квартирі – задоволена і щаслива п’ю чай і чекаю ранку, щоб поділитися враженнями. Як згодом виявилося, я потрапила в італійський район Брукліна. Спеціально я б туди не поїхала. Як добре, що є такі випадковості. Зрозуміла, що під час подорожі у будь якій ситуації завжди знайдуться доброзичливі люди, готові допомогти.

А знаєте, що було і так, що за незрозумілим збігом обставин біля автомату з квитками у Будапешті, такі ж туристи як я дарують мені квиток, бо один у них виявляється зайвим. Або ж незнайомець у Вроцлаві пригощає кавою, бо у нас була цікава і весела розмова. А потім ще й водій підбирає тобі зручніший маршрут. У житті простих випадковостей не буває. Все це – досвід. Отримавши порцію добра - передай естафету іншим.

Ірина Костецька