А ви любите подорожувати наодинці? Одного разу я спробувала і отримала величезне задоволення. Тепер стараюся завжди так робити. Коли подорожую одна, то краще пізнаю країну, в якій перебуваю. Тоді не відволікаюся, а головне – зникає страх перед невідомим.
В дорозі завжди зустрічаються хороші і непересічні люди. Часто в дорозі, як тільки я роблю спробу поринути в книжку, відразу знаходиться співрозмовник. Не знаю чому, але кожна моя подорож пов’язана з цікавими пригодами. Вони мене буквально переслідують.
Весело було колись подорожувати із звичайними паперовими картами. Якось, мандруючи Францією, переїжджала з одного міста в інше. Французькі друзі допомогли мені скласти чіткий план подорожі. У місто Ньор я доїхала на автобусі. Потрібно було купити квитки на потяг з однією пересадкою і доїхати у невеличке місто Брессюір на заході Франції. Здавалося б, все просто. Але вже тримаючи квитки на потяг у руках, я почула оголошення, що поїзди… не їздять!
У довідковій службі мені пояснили, що я повинна їхати автобусом. І тут я зрозуміла, що я нічого не зрозуміла. Що робити? Розпитую людей на вокзалі. Відповіді не отримую. От так і блукаю з годину часу від перонів до автобусних зупинок (добре, що вони поряд) з квитками на потяг. Зустрічаю жінку, яка намагається пояснити, що мені потрібно сісти з квитками на потяг в автобус і проводить до автобуса. Це ніяк не вкладалося у голові. Жінка, на щастя, їхала у моєму напрямку, і по дорозі пояснила, що по цілій Франції зупинено рух потягів через страйк залізничників. Тому, згідно розкладу поїздів їдуть автобуси.
Я була врятована і їхала у місто, де на мене чекали друзі-колеги. По дорозі почула багато цікавого про звичайне французьке життя, мене пригостили французькими цукерками і я швидко дісталася до пункту призначення. Я зрозуміла, що не страшно подорожувати і опинитися одній у незрозумілій ситуації. Завжди знайдуться чудові люди, які допоможуть. Після таких подорожей зникає страх запитати незнайомих людей, почуватися дивною чи смішною. Чим більше спілкування, тим більше цікавої інформації та досвіду отримую!
А іншого разу, після прогулянки по Стразбурзі, коли вже близько опівночі, ми з коліжанкою намагалися знайти квартиру доброї жінки, котра погодилася взяти нас до себе на нічліг. На карті позначена потрібна нам трамвайна зупинка, а от вулиці – немає. Так ми й кружляли десь з пів години, поки не зустрілися нам по дорозі добрі люди і не провели нас до потрібного місця.
А привітна француженка чекала на нас зі свіжозавареним чаєм і домашнім печивом, щоб обговорити наш день. Вона сказала гарну фразу, яку я пам’ятаю досі: «Спимо ми у ліжку, а відпочиваємо, спілкуючись з друзями». Тому дружити треба з позитивними людьми, щоб після зустрічі почуватися відпочилим. Відтоді минуло п’ять років, а ми досі з нею підтримуємо дружні відносини.
Був у мене ще один смішний випадок у Стразбурзі. Нашій групі трапився дуже цікавий екскурсовод. Я трохи заслухалася, трохи замріялася, а ще робила фотографії, та й прослухала інформацію про колону, біля якої всі зібралися. Але бачу, що по черзі всі проходять між стіною і колоною. Подумала: логічно – для того, щоб загадати бажання. Напевно, у кожному місті є така атракція для туристів. Пройшла і загадала бажання, потім подумала, що одного бажання замало, і пройшла ще раз. Здивована група почала допитуватися, для чого кілька разів проходити. І я цілком серйозно пояснюю, що маю декілька бажань. На мене кидають здивовані погляди. Виявилося, що між колоною і стіною потрібно проходити перед тим, як йти обідати. Якщо вміщаєшся, то обідаєш, а якщо ні, – на прогулянку. Вийшло кумедно, знаю, і думаю, запам’яталося всім. Але найцікавіше те, що мої бажання здійснилися! Такі пригоди вчать вірити у дива.
Пам’ятаю, іншу подорож, коли невеличкою групою гуляли по Празі. До нас у компанію влився допитливий студент. Нас дивувала його безпека, як він міг одразу знайти спільну мову з незнайомцями на вулиці.
Карта у нас тоді була ще паперова, тому часто ми налаштовувалися їхати в одне місце, а потрапляли в інше, не менш цікаве, а головне – нове. Це мене навчило, що найважливіше під час подорожі, – знаходити у всьому позитивні сторони і отримувати максимальне задоволення від пригоди. До речі, мені в житті це теж допомагає.
Світ – неймовірно захоплюючий! Потрапляю я якось у польський район Чикаго. Вивіски на магазинах польською, розмовляють польською. Ввечері заходжу у кафе і теж чую польську. У мене було одне запитання: я точно в Америці? Одного разу у Нью-Йорку після прогулянки по Бруклінському мосту, я вирішила відвідати музей воскових скульптур Мадам Тюссо. У запасі у мене було чотири години. Зазвичай я намагаюся купувати акційні квитки на пропоновані години. Вирішую йти пішки. Навігатор показує, що маршрут я пройду за дві години. І от я потрапляю у район, де все китайське – будинки, вивіски на магазинах, люди. Знову запитання: я точно в Америці? Як виявилося згодом, я опинилася у дуже цікавому районі Чайна Таун. Туристів туди спеціально возять на екскурсії.
Кожна подорож змушує вийти із зони комфорту, змінити думку про країну чи знайоме місто, а головне – побачити і переконатися, що у світі немає нічого ідеального.
Одного разу прогулявшись по нічному Нью-Йорку, а саме по Тайм Сквер, я поверталася у Бруклін. Дякуючи сучасним технологіям, тепер немає проблеми гуляти по новій незнайомій місцевості і он-лайн підшуковувати потрібний транспорт. Отож, навігатор показує станцію, по якій проходить лінія метро F, проте на станції оголошують, що метро не буде курсувати у цьому напрямку. Блукаючи між станціями (а їх там дуже багато), підслуховую розмову молодих французів, яким теж потрібно якось добратися до Брукліна. Перекинувшись кількома словами, спантеличені, продовжуємо пошуки. І тут на лінію D чомусь приїжджає всім потрібна F. Радісні забігаємо у вагон. «Все, – думаю, – я – врятована!» Вмощуюсь на сидінні і продовжую читати «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Доїхавши до потрібної станції «18 Авеню», вибігаю і розумію, що не так все просто. Це – не та станція, яку я знаю і пам’ятаю. Вмикаю навігатор і бачу дивні речі. До місця мого проживання півтори години йти пішки. Виявляється, що станція «18 Авеню» є на лінії D. Стою і думаю: «Що мені робити? Куди поїхали мої знайомі французи?» Телефон показує заряд 8 %. Йду до диспетчера станції (моя англійська на той час бажала бути кращою) і намагаюся кількома словами пояснити свою проблему. Все б то нічого, якщо б не друга година ночі на годиннику! Диспетчер не надто поспішає мені допомогти. Навкруги – ні душі, аж раптом нізвідки з’являється жінка, мексиканка, і одразу включається у розмову. Дивом з нею порозумілася. Незнайомка провела мене до автобусної зупинки і пояснила як доїхати. Телефон мій, маючи 2 % заряду, виключається і я намагаюся пояснити водієві, куди я прямую і де мені потрібно вийти. Здивований водій, не дуже розуміючи, що я говорю, киває головою. Я таки доїхала додому. Третя година ночі, я у Нью-Йорку, нарешті у квартирі – задоволена і щаслива п’ю чай і чекаю ранку, щоб поділитися враженнями. Як згодом виявилося, я потрапила в італійський район Брукліна. Спеціально я б туди не поїхала. Як добре, що є такі випадковості. Зрозуміла, що під час подорожі у будь якій ситуації завжди знайдуться доброзичливі люди, готові допомогти.
А знаєте, що було і так, що за незрозумілим збігом обставин біля автомату з квитками у Будапешті, такі ж туристи як я дарують мені квиток, бо один у них виявляється зайвим. Або ж незнайомець у Вроцлаві пригощає кавою, бо у нас була цікава і весела розмова. А потім ще й водій підбирає тобі зручніший маршрут. У житті простих випадковостей не буває. Все це – досвід. Отримавши порцію добра – передай естафету іншим.
Ірина Костецька