«Пам’ятники мають свою енергетику» – Михайло Ягольник

Так само вони є важливим чинником життя львів’ян, оскільки є популярним місцем зустрічей та романтичних побачень. Деякі пам’ятники є важливим чинником громадсько-політичного життя міста, адже біля них проводяться багнатотисячні віча з палкими промовами. Такими популярними є пам’ятники Тарасові Шевченку, Никифору Дровняку та королю Данилу Галицькому. Їхні фотографії є на чисельних поштівках, у всіх путівниках – це той образ міста, який запам’ятовується. Натомість є пам’ятники, про які згадують вряди-годи – популярністю вони чомусь не користуються. Про акцентии, які розставляють у міському просторі пам’ятники розмовляю з львівським архітектором Михайлом Ягольником. Серед втілених ним проектів, спільно із скульптором Сергієм Олешком є один з найпопулярніших львівських пам’ятників – Никифорові Дровняку.

lviv_foto_24

Про те, чому деякі пам’ятники стають популярними, а інші – ні

На жаль, об’єктивно визначити популярність того чи іншого пам’ятника неможливо, це дуже суб’єктивна річ, тож все, що я можу говорити на цю тему, то лише від власного імені. Мотивація, який пам’ятник будувати є різною, оскільки є різні приводи, однак у мене є свої критерії, на основі яких я даю згоду на свою участь у будівництві того чи іншого пам’ятника. Або ж відмовляюсь від такої пропозиції. Я берусь лише за ті пам’ятники, які об’єднують, а не роз’єднують людей. А такими є наука, мистецтво, культура. І на тому ставимо крапку. Пам’ятники діячам цих галузей ніколи не викликають різнотлумачень. Звісно, хтось може і тут підводити до оцінки того чи іншого діяча культури свої оцінки та критерії, однак вони не порушують загального принципу – культура об’єднує. У будівництві всіх інших пам’ятників я принципово не беру участі. Саме тому мені складно судити що приваблює в тих чи інших пам’ятниках.

Про пам’ятники, які забули

У нашому місті є такі пам’ятники, однак точніше буде сказати, що вони були. Як правило це пам’ятники, пов’язані з ідеологією та політичним діячам. Як тільки проходить час їхньої ідеології, то одразу минає і час таких пам’ятників. Це однозначно. Натомість є абсолютні істини, такі, як культура – її час не минає ніколи. Втім я не дозволю собі казати, чи залишились у Львові непопулярні пам’ятники, адже я не є критиком мистецтва чи мистецтвознавцем. Я ніколи цим не займався, тому не буду давати оцінок.

Про те, кому насправді належить влада

Коли той чи інший пам’ятник втратить свою актуальність найкраще це показує час. З цього приводу я іноді люблю пожартувати над нашими політиками задаючи їм просте питання: «Чия зараз влада у місті?». Зазвичай вони відповідають майже однаково: «Та наша-наша!» «Ви впевнені? Я тобі скажу умну вешь, але ти не ображайся – влада навіть не належить народу, як це записано в Конституції, а часу».

Пам’ятники першочергово це пам’ять, а вслід за нею йде повага. Отож, якщо пам’ятник несе в собі пам’ять про диктатуру, то він не має права на довге життя.

Колись Міхаїл Булгаков у «Собачому серці» описав таку сценку: сидять професор Преображенський та Борменталь. І ось Борменталь запитує: «Філіп Філіпович, а как же ви все-такі єтого собачонку в дом заманілі?» — «Лаской, і запомніте, что на ненависті нельзя нічего построіть, будь она белая, красная ілі корічневая». І це стосується пам’ятників в тому числі.

Про енергетику, яку зберігають пам’ятиники та необроблене каміння

Кожен пам’ятник має свою енергетику, і якщо його автори хочуть донести вічні цінності, то такою буде і доля монумента. Енергетика пам’ятника – це дуже складне питання. У Львові я дотичний до спорудження трьох пам’тників – Івану Трушу, Никифору Дровняку та Володимиру Івасюку. Під ними, якщо ви зауважили, стоїть необроблений камінь. Справа у тому, що оброблений камінь позбавлений своєї первинної енергетики і перетворюється на пластмасову тумбочку. Натомість камінь, починаючи із пам’ятника Трушу, чекав 20 років, хоч і був на початку відсунутим у сторону. Як сказано у Біблії: «Камінь, який відкинули будівничі став наріжним». І це не пусті слова, бо камінь має свою історію і своє випромінювання. На живому камені і скульптура оживає. Я не хочу вживати слово «дикий камінь», бо камінь – це жива істота.

Про те, чому пам’ятник Никифору став популярним

Мені самому цікаво, чому так сталось. Гадаю, це заслуга екскурсоводів, адже Никифор став частиною їхньою атракції. Питання не в знаменитому пальці художника – Никифор правильно розташований, він стоїть на туристичному маршруті. Це свого роду туристична вітальня, коли вони від стоянки автобусів йдуть на площу Ринок. У нас дуже популярний ностальгійний туризм, а поляки добре знають, хто такий Никифор, натомість в Україні він не є надто відомим митцем. Значення Никифора полягає у тому, що він об’єднує українців та поляків. Мені цікаве примітивне мистецтво, яскравим представником якого був Никифор. Це людина, яка мала феноменальний дар, він казав, що пам’ятає, звідки у нього цей дар. Саме звідси виникла ідея з пальцем художника, який тепер користується такою популярністю. Водночас Никифор у своєму житті завжди був біля церкви, був людиною набожною, релігійною. Траплялось таке, що він навіть ночував у церкві – вона збереглася у славетній Криниці на Лемківшині, я був у цій церкві. Львівський пам’ятник так само розташований біля церкви, а це дуже важливо де розташовано пам’ятник, при цьому він дуже коректно вписаний у середовище, без зайвого надування щок, просто треба прислухатися та придивлятися до середовища, бачити його музику і прилаштовуватися до неї. Натомість у Львові часто бачимо некоректне поводження із середовищем. А якщо некоректно входити у середовище то годі розраховувати на приязну відповідь.

Олександр Сирцов