Раритетні меблі з 28-ї школи
Розпочали ми її з його кабінету, де зберігається чимало раритетних речей, пов’язаних з історією однієї з найстаріших шкіл Львова. Одним з таких раритетів є стара книжкова шафа. Її він випадково знайшов у шкільному підвалі куди вона потрапили вочевидь завдяки розпорядженню когось із його попередників, який викинув її за непотрібністю. Натомість Іван Лозенко виявився справжнім шанувальником антикварних речей, тож одразу вирішив забрати її до свого кабінету. Шафу, звісно, довелось відремонтувати, олнак у підсумку вона чудово вписалась в інтер’єр і тепер у ній зберігаються книги.
Однак мабуть найціннішою річчю, яка тут зберігається, є альбом із старими оригінальним фотографіями школи. Переглядаючи ці знимки можна чимало дізнатись не лише про те, як виглядала школа у міжвоєнні роки, а й зрозуміти деякі навчальні методики, які тоді застосовувались. Деякі з них тепер би назвали інноваційними методами навчання. Зрештою дуже часто нове – це добре забуте старе. Між іншим з фотографій видно, що учениці гімназії урсулянок на уроках фізкультури займались також йогою. Але найцікавіше, що деякі сучасні дизайнерські рішення співпадають із тими, що були у міжвоєнні часи. Причому йдеться про дрібні деталі. Наприклад розташування фікусів у вазонках у деяких приміщеннях буквально до сантиметра співпадають із їхнім розташуванням у 30-ті роки минулого століття. Так само з тих часів школа взяла і своє гасло: «Богові, державі, науці». «А що можна кращого придумати?» каже Іван Васильович. І хоча вже йдеться про іншу державу, але гасло залишилось незмінним.
Школа, яку заснували сестри-уршулянки
Школа на горі Скельці була заснована монахинями-уршулянками, зараз у Польщі існує три гімназії, які засновані черницями цього ордену: у Вроцлаві, Кракові та Рибнику. Кілька років тому Іван Лозенко познайомився із польськими уршулянками, відвідав засновану ними гімназію у Вроцлаві звідки і привіз фотографії старого шкільного штандарту – тепер вони виставлені в одному із холів. Власне на тому штандарті він і побачив зображення ікони Матері Божої Ченстоховської, з іншого – гімназійне, а відтепер і шкільне гасло. Перший шкільний штандарт було освячено 15 грудня 1935 року.
Однак найцікавішою є все ж історія про те, як сестри-уршулянки розбудовували цю школу – поверх за поверхом. А головне – як потім вони повертали кошти за будівництво. Як би тепер сказали, це був великий інвестиційний проект. Звісно таких коштів у чернечого ордену не було, однак монахині не опустили рук та понадіялись на допомогу Божу. Врешті чи то тодішні підприємці, чи то банкіри під чесне слово дали їм потрібну суму на будівництво гімназії. Будівництво довірили одним з найкращих архітекторів міжвоєнного Львова Тадеушу Врубелю та Леопольду Карасінському (відомими за будівництвом сучасного Палацу культури імені Гната Хоткевича, будівлі СБУ та рядом інших проектів у стилі функціоналізму). Так само у функціоналістському стилі вони виконали і нову гімназію на замовлення сестер-уршулянок. А далі починається найцікавіше – з приходом совіцької влади уршулянки мусіли покинути Львів. Звісно, не отримавши ані копійки компенсації за те майно, яке вони залишили у місті. Повністю сплатити позику на будівництво школи вони не встигли. І хоча обставини, за яких вони втратили майно були форс-мажорними, однак, вже будучи у Польщі, до середини 50-х років монахині повертали борг. Врешті продали монастир у Вроцлавку, який вже не використовували, і таким чином повністю розрахувались з боргом. Чесне слово виявилось для них важливішим за інші обставини.
Цікаво, що хоча у міжвоєнному Львові було 14 гімназій, однак заклад сестер-уршулянок був дуже популярним та престижним. Досить сказати, що теологію тут викладав ректор Львівського університету Адам Гертцман. Він, до речі, похований на Личаківському цвинтарі.
Раритетні парти, як спогад
Із старих часів у школі збереглося чимало речей та деталей інтер’єру. Наприклад, оригінальний шкільний дзвоник. Звісно, зараз про початок і завершення занять сповіщає електронний, однак іноді трапляються проблеми із напругою, тож як і десятки років тому, доводиться користуватись старим дзвоником.
Так само у школі зберігся і старий пєц. Для опалення його вже не використовують, однак і розбирати так само не планують. Старі речі мають свою естетику, а головне це ті моменти, на яких відбувається виховання дітей – так треба шанувати традиції, адже старі речі надають приміщенню своєрідної естетики. Також не так давно тут вдалось знайти парту, за якою сиділи учні у міжвоєнні роки. «Тепер ще треба знайти автентичну чорнильницю, і це вже готовий експонат для шкільного музею» — ділиться планами Іван Васильович. Так само із того, довоєнного періоду в школі збереглися ще австрійські фізичні прилади.
Із новішої історії – фотоальбом із випускниками школи, серед яких можна відшукати невеличке фото юного Богдана Ступки.
За совіцьких часів школа мала репутацію націоналістичної
Але не менш цікавим виявився і совіцький період школи, коли вона набула репутації націоналістичної. Серед її численних директорів виділяється постать Петра Ковалишина – саме за його директорства школа стала іменною, додавши до свого номеру слова «імені Тараса Шевченка». Однак треба розуміти, що дільниця, в якій вона знаходиться була особливою, у післявоєнні роки тут жило чимало совіцьких офіцерів. Про це свідчить навіть назва однієї з сусідніх вулиць: Офіцерська. До найвидатнішого українського поета і мислителя у них було вельми специфічне ставлення, отож таку назву школи потрактували як прояв націоналізму, тож із назви прибрали. Натомість Петру Ковалишину вдалось відстояти іншу деталь – вишиті комірчики учнів. Ця традиція збереглась у школі і донині і власне за вишитими комірчиками можна впізнати її учнів. До речі колір вишивки – синій повністю співпав з довоєнним кольорами гімназійної форми.
Музично-математичні традиції
Ще одна цікава традиція, яку запровадив Петро Ковалишин – навчання музиці. Причому робилось це з неабияким розмахом – у школі працював власний симфонічний оркестр, духовий оркестр, вокальний ансамбль, трьохголосий хор. Керували цими колективами не аби хто, наприклад вокальним ансамблем керувала Даниїла Байко – учасниця відомого вокального колективу сестер Байко, згодом – народна артистка України та лауреат державної премії імені Шевченка. Танцювальний гурток вів Мирослав Вантух – згодом художній керівник національного ансамблю танцю імені Вірського. Петро Ковалишин сам був великим шанувальником музики і коли батьки приводили дітей, то особисто перевіряв чи ті мають музичний слух – якщо дитина не мала музичних здібностей, то міг і відмовити.
Згодом музичні традиції у школі занепали, однак зараз відбувається їх відновлення. Є угода із музичною школою, яка проводить тут навчання дітей, ну а в самій школі для цього створено всі умови, наприклад в актовому залі стоїть одразу кілька піаніно на яких діти вивчають основи музики.
Ще одна шкільна традиція – добра математична освіта. На міських математичних олімпіадах учні школи займають одні з найвищих місць, звісно, поступаючись фізико-математичному ліцею та «Євшану». Однак в тих навчальних закладах заняття з математики відбуваються щодня, зрештою, то є спеціалізовані заклади. Так само, як для 28-ї, за замовчуванням, «фішкою» є німецька мова. Учні школи, які закінчили коледж при Львівському національному університеті отримують диплом, який дає право вчитись у вищих навчальних закладах Німеччини. У школі навіть проводять німецькою мовою шевченківські вечори, а цього року у школі створився дівочий гурт, який співає українські пісні німецькою, наприклад «Час рікою пливе…»
«А це є наш біль – спортзал» — показує пан Лозенко мені ще одне важливе приміщення. Основна проблема полягає у тому, що колись тут була капличка – це видно навіть із двох ніш, які залишились у стінах спортзалу. Так само тут збереглися і старі двері – на них помітно візерунки в формі хрестів, однак за совіцьких часів їх хтось перекрутив, аби не було видно, що то таки вирізьблені хрести. Також на стелі можна побачити і напис Dekstra Domini, тобто «Правиця Бога». Директор школи каже, що хотів би відновити капличку, однак такого дозволу ніхто йому не дасть.
Випускники школи, які загинули у боротьбі за Україну
У школі хочуть зробити куточок пам’яті загиблих на Євромайдані та в АТО. На жаль, серед них виявились і випускники школи, Володимир Бойків, який загиинув на Майдані та та 27-річний Іван Андрухів, боєць 14-ї механізованої бригади. Відомий львівський скульптор Володимир Одрехівський, який був однокласником Володимира Бойківа хоче зробити меморіальну дошку, яку встановлять на фасаді школи.
А тим часом у школі продовжується життя. У коридорі ми зустрічаємо першокласника Марка, який ще невпевнено вітається німецькою Guten tak. До школи він прийшов разом з мамою та двома молодшими сестричками – наступного року вони підуть до школи. Уже третє покоління.
Олександр Сирцов