Борис Дорфман є одним з найкращих знавців історії єврейської громади Львова. Про нього також кажуть, що він є найстарішим знавцем ідишу у Львові – мови, яка колись за кількістю своїх носіїв була другою у місті, однак зараз її знають лише кілька сотень львів’ян, а в повсякденному житті мало хто використовує. Отож говоримо з ним про життя євреїв у Львові.
Про батьків і перші роки у Львові
– Мої родичі, предки, були львів’янами, вони тут жили ще за Австрії. Батько одружився після І Світової війни, і тоді вони з дружиною опинилися в Бесарабії, яка в ті часи входила до складу Російської імперії. Саме там я і народився, а у Львів приїхав десь у 1949-1950 році на запрошення облкомунуправління. А далі одружився, народилися діти, отож у Львові я живу понад 60 років, понад 30 років на пенсії. Протягом цього часу змінив кілька організацій, в яких працював, найдовше в аптекоуправлінні, де 35 років був головним інженером. Перше, що мене вразило у Львові, коли сюди приїхав – чистота європейського міста. Такого я не бачив ні в Києві, ні в Одесі: в кожному будинку був двірник, брами зачинялися. Але водночас були й радянські порядки: діяла карткова система, були труднощі з продуктами – як після війн. Тоді до Польщі виїжджало багато поляків, вони залишали своє господарство, було багато вільних помешкань. Власне ці квартири і займали нові мешканці, хоча квартиру можна було й купити.
Я ніколи не був членом компартії, у мене складна біографія. Річ у тому, що моїх батьків засудили як націоналістів. 11 місяців вони сиділи у в’язниці, аж поки з Москви не прийшло рішення НКВС, і батька вислали в Карагандалаг, а маму Солікамськлаг. Через 1,5 року батько помер, мати, просидівши 15 років, дістала право поселитися в Красноярському краї, а вже після того змогла приїхати до Львова, де й померла, похована на Янівському цвинтарі.
До речі, в Красноярську її сусідом був наш видатний актор Олександр Гринько, тож ми з ним товаришували. В аптекоуправлінні мені доводилося працювати разом з греко-католицькими священиками – це була одна з небагатьох установ, де вони могли влаштуватися на роботу. Я з ними так само товаришував і часто був у ролі такого собі посередника між ними і начальством.
Про те, як Лєонід Брєжнєв намагався у Львові робити кар’єру борючись з ОУН та УПА
– Після війни у Львові залишилося багато військових: тут був штаб 6-ї та 12-ї армій. Рік тут жив Лєонід Брєжнєв, він оселився в готелі «Жорж». Його компанією був перший секретар обкому Грушецький та директор філармонії. Брєжнєв сподівався, що за вірну службу в неспокійному місті він отримає добру посаду, й дуже нарікав, що на нього не звертали увагу радянські керівники – Сталін та Хрущов. Утім урешті-решт йому таки посаду дали, він став першим секретарем у Дніпропетровську, потім в Казахстані, Молдові, врешті перебрався у Москву. Також сюди часто приїжджав Микита Хрущов, адже ситуація на Львівщині була непроста: існував партизанський рух, щодня когось убивали, й лише 1961 року його вдалось остаточно зупинити.
Про переслідування іудеїв, закриття синагог та останню підпільну синагогу на Городоцькій
– До війни у Львові було 44 чи 45 синагог. 1943 року хтось дав наказ їх знищити, в підсумку чудом вціліли тільки дві: на вулиці Вугільній та теперішній Братів Міхновських. Річ у тому, що в синагозі, що на Міхновських, німці зробили склад, адже вона була недалеко від вокзалу. Комуністи також залишили там склад. Ну а на Вугільній зробили конюшню гестапо. Як це не дивно, але вона відносно добре збереглася. 1939 року у Львові мешкало близько 150 тисяч євреїв. 1944-го їх залишилося 820. Оскільки вони були громадянами Польщі, то мали можливість разом з поляками виїхати до цієї країни. Щоправда, після цього сюди почали їхати євреї зі Східної України, Росії, Прибалтики.
Синагога на Вугільній працювала до 1962 року, звісно, під контролем КГБ. Синагога мусила платити податки. У ній було два зали: великий і малий. До речі, серед працівників львівської синагоги був і колишній одеський єврей Шульман, товариш Шаляпіна. А 1962 року в парторганізаціях почали збирати підписи, мовляв, євреям у Львові синагога не потрібна, тож врешті її закрили й передали Поліграфічному інститутові, який влаштував там спортзал. Однак львівська синагога на Вугільній, а також у Чернівцях стали важливими пунктами еміграції євреїв з СРСР: саме тут вони жили перед виїздом в Ізраїль. Адже треба було зібрати чимало документів на право емігрувати.
Після того, як синагогу на Вугільній закрили, віруючі збиралися на Богослужіння по квартирах. Такі нелегальні синагоги були на Личаківській, Кармелюка, Дорошенка, площі Ринок. Ну а остання така квартирна синагога була на вулиці Городоцькій, навпроти цирку, в тому будинку, де тепер розташовано банк. Підпільні служіння переслідували – міг прийти дільничий та оштрафувати. Втім усе залежало від конкретного міліціонера, адже він приходив на таку квартиру й бачив, що там зібралися в основному старші люди – 70-80 років.
Про те, як львівським іудеям повернули синагогу на Привокзальній
– Це вже було під час розвалу СРСР. Прийшов тодішній начальник управління у справах релігії і сказав, що в нього є наказ з Москви про відкриття синагоги на вулиці Московській (тепер – братів Міхновських). Проблема була в тому, що її приміщення на той час було дуже запущене, отож ми зібралися разом з Гельстоном та Плягером, львівським євреєм, який сидів у таборах, і почали міркувати, що робити. Врешті цей же начальник переконав нас, що не потрібно турбуватися станом будівлі й тим, що там є склад. Ми погодилися. Потроху приміщення вдалося відновити, зрештою почала надходити допомога від громади американських євреїв. Так нам вдалося її відродити. Тепер сюди ходять туристи.
Олександр Сирцов