Будь-які мандри починаються із вокзалу. Львівський залізничний зранку жвавий і людний, наповнений мовами, голосами, вигуками і радісним сміхом. Поміж ці звуки трасує пронизливий скрип гальм, гудіння мотора, шум автобусних дверей, які зачиняються, ляскаючи. Тут ніколи не буває тихо.
А потім – дорога протяжністю у понад п’ять годин. Саме час для медитацій. Пасажирський рушає спокійно і поважно. Погляд чіпається за арки вокзалу, перебігає на придорожні стовпи і ритмічно летить разом із рухом пасажирського. Сусіди в купе відпочивають, як уміють: слухають музику, цикають щось у ґаджетах, дрімають. А мені так приємно медитується в дорозі. Мозок мій, слух і зір відпочивають.
Поїхати в Закарпаття варто навіть заради дороги. Після Славська виринають казкові картинки із засніженими горами (Воловець) і довгими тунелями (із блимаючим світлом усередині). І от нарешті Ужгород.
Машиною нас зустрічає господар, в якого ми житимемо наступних три дні. Він тримає за руку свого маленького синочка, світленького і блакитноокого, як янгол. (То вже потім ми довідаємось, що у нього троє синів і всі такі ж янгололикі). Той маленький тримає в устах смочок, а на ланцюжку має ще кілька, які час від часу змінює. Господар цікавиться, як ми доїхали і відвозить нас до себе.
Дивіться також цікаве відео на нашому каналі: Цвітіння сакур та весна в Ужгороді
Так, ми ледве знайшли дешевше житло, адже в туристичний сезон усі помешкання дорогі та зайняті. Та нема зле, аби на добре не вийшло. Дарма, що жили ми трішки за Ужгородом. Наш господар виявився власником, а не ласим до грошей посередником, і догодив нам, як родичам. Першого ж дня по обіді ми подалися в центр Ужгорода і блукали там довкола замку і в центрі аж до ночі. Коли стемніло, на площі почалось вогняне видовище, а поруч над річкою Уж зійшов повний Місяць і тішив усіх нас своєю присутністю. Зауважили, як на пішохідному мості причеплено багато “закоханих” замків, а на поручнях вздовж ріки – мініатюрні скульптурки, з якими залюбки знимкуються туристи. Того вечора додому ми повертались із нашими господарями, які також вибрались машиною в центр трішки розвіятись і відпочити. Середульший сидів на своєму коронному місці в машині між двома передніми кріслами і міняв смочки. Старший тримав на руках найменшого, а зовсім маленький пхенькав і хотів спати. Їхня мама Ірішка виявилась максимально лагідною і ніжною – я за ці три дні не почула від неї ні криків, ні повчань.
Наступного дня ми поїхали в Мукачево. Місто, в якому хотілось би затриматись хоча б на тиждень чи два. Будинки невисокі, в кожному дворику виноград або трояндові кущі – взагалі багато зелені. Майже розквітлі трояндові кущі, гліцинія, акація, рожевий декоративний глід, верба і мабуть джакаранди. До замку Паланок ми поїхали автобусом № 3. Місцеві мешканці пояснили нам, що квитки треба купувати на зупинці, інакше не зайти і не доїхати. Куплений квиток при вході в автобус слід просканувати, тоді повернути “вертушку” (таку, як у метро) і заходити всередину. (Біля замку квитки продають поруч у продуктовій крамниці – хто не знає, пропустить не один автобус). Сам замок Паланок – казковий і фотогенічний. Тут нема про що розказувати – там краще побувати особисто.
Третього дня ми обідали перепілками, які приготувала пані Ірішка і збирались в дорогу додому. Господар завіз нас у центр Ужгорода і побажав нам щасливої дороги. Решта часу аж до вечора ми гуляли центром із невеликими перервами на посиденьки і перекус. Дегустували місцеві вина, від чого наш настрій став грайливішим і купили трішки п’янкого трунку на згадку про Закарпаття. Тільки вчитайтесь у ці спокусливі назви: “Сонце в бокалі”, “Бича кров”, “Троянда”, “Кадарка”, “Мерло” та інші.
Поїзд чекав нас на вечірньому пероні чудового Ужгородського вокзалу. Весела і бадьора провідниця із екзотичним прізвищем “Едельвейс” на бейджику перевіряла квитки. Хоч у вагоні було душно, та на душі – приємно і квітучо. Попереду – знову п’ять годин дорожніх медитацій.
Поїзд ритмічно рухався в ніч. Із кожною станцією все чіткіше проглядався повний Місяць. Так і хотілося заспівати: “Ніч над Карпатами”… проминули Гребенів, Тухлю, Сколе… вогні великого міста Львів нагадали нам, що ніч і що наша приємна мандрівка підходить до завершення. Що ж – о першій сорок додому дістатись можна тільки за допомогою таксі. Про цікавих і балакучих таксистів можна розповісти багато, але це вже наступного разу.
Текст і фото Оксана КРИШТАЛЕВА, Львів
