Однак на місцях це призводило до кумедних історій. Про одну з таких історій (і не тільки) розповів мені львівський журналіст та письменник Олесь Ганущак (Ганс) з яким продовжуємо мандрівку львівськими кав’ярнями 80-х років.
Утро нашей Родіни
Отож якби в 80-ті роки ХХ століття ми неквапом пройшли повз Галицький ринок, то поруч з ним потрапили б в кав’ярню з вельми колоритною назвою
«Утро нашей родіни», забігайлівку, якої вже немає. З нею у мене пов’язаний спогад часів боротьби з пияцтвом (антиалкогольної кампанії, яку 7 травня 1985 року розпочав останній генеральний секретар КПРС Міхаїл Горбачов – О.С.). Тоді я працював у газеті «Ленінська молодь», і кожен з нас обов’язково мав написати матеріал на підтримку тверезості. Поки редактора на місці не було, а його обов’язки виконував Михайло Павлович Присяжний, я написав розлогий і смішний матеріал на цілу сторінку із заголовком «Роздуми: пити чи не пити?». Отож, коли редактор Путій повернувся на роботу, його одразу викликали в обком партії, мовляв, що це у вас за журналіст такий нетямущий, які можуть бути роздуми, ясно, що не пити!
«Утро нашей родіни» стало жертвою антиалкогольної кампанії. Його закрили після публікації листа трудящих, які вимагали закрити забігайлівку, завсідники якої створювали бардак у центрі міста. А ми завдання виконали – матеріали про переваги тверезості написали, але так, що жодна кнайпа не постраждала від того. Натомість єдиний, хто так і не написав матеріалу, був Богдан Гнатовський. В редакції його зобов’язали будь-що написати матеріал «Пияцтву – бій». Тож він на вокзалі знайшов ще одну «крапку», що, як і «Утро нашей родіни», працювала з 7-ї ранку, та написав злобну статтю про те, що там розвели антисанітарію. Внаслідок цього її зачинили, а ми висловили автору колективне «Ганьба!» оскільки він «спалив» нашу останню «крапку».
Під вежею
Йдучи від Галицького ринку, не можна було оминути пам’ятну кнайпу «Під вежею», яка приваблювала дерев’яними столами та добрим баром. У ній були два зали. Один — на партерному поверсі, другий, як зазвичай, у підвалі. Саме у другому залі з’явилось підсолоджене пиво, натомість нагорі була кава і до кави. Недалеко, на перехресті вулиць Винниченка та Личаківської, і зараз міститься редакція газети «Ратуша», в якій я колись також працював. Отож якось мені з колегою конче треба було «поправитись» на 50 грамів, тож ми туди й забігли, аж тут гульк – підступає наш улюблений викладач з університету Борис Машталярчук, з яким у нас зав’язалась така розмова:
— Що, сумління гризе? – питає пан Борис
— Ой, гризе – відповідаємо.
— Ну, то зачекайте мене, – і з цими словами він зайшов у кнайпу, взяв 100 грамів коньяку, талапнув їх, після чого повертається до нас і дає кожному по 5 гривень на що я кажу йому:
— Це перша п’ятка, яку я від вас отримав!
— А що, я тобі ніколи не виставляв?
— Та виставляли, але все три-чотири, три-чотири.
— То дивіться, я за 10 хвилин повернусь, як будете себе чемно поводити, ще дам
— Та ми вже чемні!
“Глинянська вежа”
Про цю кнайпу можна ще багато згадувати, там ми провели чимало гарних днів, але йдемо далі. На перехресті площі Митної та вулиці Личаківської зараз є «Панська чарка», однак раніше це був дуже знаменитий заклад «Глинянська вежа». Вона була знаменита не лише своїми гарними кельнерками, а й смачними дерунами. Зауважу, що добрі деруни роблили і в «Червоній калині» — з грибами та з м’ясом.
Але повернемось до «Глинянської вежі». Якщо ми туди ходили, то це означало, що у нас вже була добра кишеня, адже просто так туди забігти, щоб собі щось загризти, не випадало.
Олександр Сирцов