Кримсько-татарський етнолог Ульвіє Аблаєва познайомила львів’ян із основними звичаями кримсько-татарського народу. Після російської окупації Криму чимало кримських татар мусіли покинути півострів, а у Львові з’явилась нова національна меншина.
Весільні традиції
І вже третього дня після молитви у мечеті наречений ішов у кав’єхане, тобто кав’ярню, яка була у кожному селі, де отримував привітання від усіх односельчан. Він сідав на вишиту подушку, поруч був розпорядник свята, а земляки вітали його та дарували хто гроші, хто коня чи барана, або ж кілька вуликів бджіл. Кожен мешканець села, незалежно від матеріального становища, мусів привітати нареченого. Якщо ж хтось дарував надто малу суму грошей, то для нього відразу вигадувади жартівливе покарання, наприклад, проскакати навколо кав’єхане. Щоб уникнути ганьби, чоловік одразу приносив повну калитку грошей.
. . . . . . .
Усі весільні урочистості супроводжували музиканти, причому це завжди були ромські гурти. Річ у тім, що віддавна кримські татари заняття музикою вважали ганебним, тому серед них не було видатних музикантів. Найвідомішими музиками у Криму були роми, які завдяки цьому неабияк багатіли – за найкращими ромськими гуртами присилали екіпажі з усіх куточків півострова. Втім, якщо музиканти відмовлялись грати замовлене, то їх могли і побити. Тому ансамблі зазвичай виступали на даху будинку, особливо, якщо він був пласким.
Поки наречений був у кав’єхане, наречена переїжджала у його будинок. Всі стіни будинку мали бути вкриті рушниками, які надбала наречена. Окрім вишитих рушників, вона мала підготувати ужиткові, їх мало бути дуже багато: окремо для обличчя, для ніг, для рук, а також великий рушник для обгортання тіла. Після того, як дівчина переїхала, то її садовили у кутку за покривалом, де вона очікувала першої шлюбної ночі.
Коли ж чоловік повертався додому, то тітоньки мали підвести його до дружини, він відкидав покривало і дарував їй золотий.
Дивіться також цікаве відео на нашому каналі: Цвітіння сакур та весна в Ужгороді
Народження
Обряди, пов’язані з народженням дитини подібні до весільних – народження дитини так само бучно святкували. Одна з відмінностей полягала у тому, що коли народжувалась дитина, то з цією новиною йшли до батьків подружжя і той, хто приносив муждеменім, тобто добру звістку, отримував винагороду.
. . . . . . .
Якщо народжувався хлопчик, він мусів пройти сюннет, тобто обрізання. Його робили у непарні роки життя – 3, 5 і рідко у 7 років. Це було великим святом, з цієї нагоди робили великі урочистості, як і на весілля. На жаль, малюнків, присвячених цьому обряду, немає, тож для ілюстрування цієї теми найдоречніші християнські ікони, де зображено Обрізання Господнє.
Похорони
Найсумніші обряди у кожного народу пов’язані із похороном. Особливість похорону в мусульман – надгробок на цвинтарі встановлюють у головах і в ногах покійного, щоб було видно, де лежить правовірний. За шаріатом, якщо людина померла у першій половині дня, то її хоронять того дня, якщо у другій половині – наступного. Перед тим обмивають усе тіло. Чоловіки обмивають чоловіків, жінки – жінок. Тіло покійника загортають у спеціальний саван, тканину для якого не можна різати ножицями чи ножем, а лише рвати руками. Після цього тіло кладуть на табут – носилки, які є у кожній мечеті, спочатку йдуть чоловіки, потім жінки. Мулла має запитати кожного, хто знав покійного, чи прощає він йому образи, щоб той перейшов у інший світ без образ та боргів. Якщо такі залишились, то родичі до заходу сонця повинні їх повернути. Кожен присутній має пронести носилки не менше 40 кроків. Могила робиться так, щоб у ній була бокова ніша. У неї кладуть тіло та обкладають його камінням, після чого все засипають землею.
Олександр Сирцов