Робити інтерв’ю з людиною, яку знаєш кілька десятків років і легко і складно водночас. Власне тому говорили про життєві цикли, та як вони впливають на життя чоловіка, якому вже за 45 – вік, коли вже зрозуміло хто чого вартий, і який, як стверджують психологи для багатьох чоловіків є критичним. Отож мій співрозмовник львівський поет Ігор Павлюк.
Про життєві цикли, раннє дитинство та пізню старість
Я би сказав, що найбільші цикли в житті людини — це раннє дитинство та пізня старість, адже не даремно кажуть: «що старе, що мале». Стара людина подібна на дитину, у них навіть проблеми часто однакові, тільки по-різному виявляються. А між цими двома крайніми відтинками нашого буття є проміжні періоди, як-от дитинство, юність, зрілість. Отож, я у тому періоді, коли в дитинство ще не впав, а з юності вже вийшов. Кілька років тому в моєму житті відбувся серйозний психологічний злам, після чого відчув, що у мене починається зовсім новий життєвий цикл. Злам, який тоді стався, був серйозним моментом, адже я опинився на межі… Мені не хотілось жити… Це були прояви кризи середнього віку, коли відбувається переформатування свідомості. Далася взнаки середньовічна криза й нашого суспільства, і світу загалом. У чоловіків ця криза також є, а поети особливо чутливі до таких моментів.
Однак вік – це лише один із чинників кризи, у мене був і зовнішній поштовх – якраз тоді помер мій товариш, я дуже важко пережив цю втрату, ці переживання і призвели до переформатування свідомості.
Про літературу і віру в Бога як сенси життя
З 18 років мене в житті тримала література та поезія. Саме вона була сенсом та захищала від негараздів. Так було до того зламу, який стався у 45 років, коли відбулося своєрідне падіння в прірву, коли перестав бачити сенс у літературі.
Натомість згадав, як у дитинстві бабуся мене вчила молитись. Адже виріс у родині вихідців з Холмщини, де дуже сильні релігійні традиції. Свого часу їх насильно переселили на Волинь, де я народився, а там таких потужних традицій вже не було. Звісно, як інші діти у селі, я ходив до церкви, однак особливої потреби у молитві не відчував. Це взагалі особливість нашого покоління. Однак якесь зерно таки посіяно, воно проросло і надалі мене це тримало. Я почав їздити по монастирях, розмовляв із духовними старцями, навіть була думка піти в монастир (вона ще й зараз у мене є, нічого поганого в тому не бачу).
Віра дозволила мені встояти, і тепер я сильніший, знайшов у собі резерви. Водночас залишилась пристрасть до літератури, я не перестав писати вірші. Однак тепер я людина глибоко віруюча і навіть оцерковлена. Не став містиком та фанатиком, але тепер у мене є сильний рівень захисту. Тобто вранці встав — помолився, стало важко – теж помолився. Також усвідомлюю, що, як письменник, маю бути прикладом для інших, зневірених і втомлених.
У такому віці багато людей впадають чи в агресію, чи в депресію, є дуже високий рівень самогубств. Власне, і я був на такій межі.
Зауважу, що релігія, віра та церква – це різні поняття. Можна бути віруючим і не приставати до якоїсь конкретної конфесії, навіть не ходити до церкви. У мене з цим все гаразд – я православний християнин, який толерантно ставиться до всіх інших конфесій. Однак усвідомлюю, що мене хрестили у православній церкві та в ній я повинен померти.
Подолавши усі випробування, я залишився адекватним, не пішов з літератури, став сильнішим, водночас відпали зайві амбіції. Якщо зустрічаюся з колегами, які стикаються з певними негараздами, то можу їм допомогти. Від цього відчуваю значно більше щастя, аніж коли б мене похвалили за якийсь вірш. Адже я пережив цю межу, люди це відчувають. Принаймні я їм не зашкоджу. А вже тоді з’являється розуміння заповідей Божих, передусім – не осуди іншого. Адже їх треба передусім приміряти до себе.
Олександр Сирцов