«Червона шапочка» як орієнтир та амурні походеньки львівських письменників з Гансом

lviv_foto_24

«Москва» та «Апендецит»

На початку вулиці Коперніка, де зараз розміщено нічний клуб «Спліт», у совіцькі часи був знаменитий ресторан «Москва». Там, окрім великого загального залу, був ще невеликий для тих, хто хотів випити лише кави. У ті часи я зі Святославом Яворівським працював у відділі студентської молоді газети «Ленінська молодь». Шукали нові форми роботи, а щоб ліпше дізнатися про проблеми молоді, часто їздили у гуртожитки. Відтак часто заходили в «Москву». То був гоноровий заклад, у якому нас традиційно пригощали, тож ми там засиджувались допізна, а вранці треба було їхати на редакційну «летючку». Це, звісно, було складно, тож зранку ми заходили в «Москву», де нам, окрім кави, приносили гарячу страву з нирками, що коштувала 1 рубель 20 копійок. Ми пили по 100 грамів і вирушали на вулицю Володимира Великого, або, як вона тоді називалась, Артема.

Отож, вийшовши з вулиці Коперніка та минувши пам’ятник Міцкевичу, повертаємо направо на сучасну вулицю Вороного, де ще й досі є така легонька кнайпа, яка має клієнтів. Це знаменитий «Апендицит», у якому каву п’ють лише стоячи, тому що зал дуже маленький.

Підпільний бордель «Червона шапочка»

Від «Апендициту» повернемось трохи назад і перейдемо проспект Свободи. На парній стороні проспекту зараз є кафе «Bianko Rosso». У совіцькі часи це був проспект Леніна, а на тому місці – знамените кафе «Червона шапочка». Насправді з відомою казкою ця назва не мала нічого спільного. У помешканнях над кафе був нелегальний бордель, тож назва закладу була своєрідним знаком, «червоним ліхтарем» для тих хлопців, які їхали до Львова.

50 грам та амури львівських писменників

Тепер повернемо до «України» (кінотеатр, який знаходився навпроти готелю «Жорж» — О.С.). Це унікальне місце перед «Жоржем», де була пристойна кнайпа з харчевнею, кавою та напоями. Керував нею колишній відставник, який пильнував ту кнайпу, однак коли будинок завалився, то у нього відібрали цей бізнес. Зазвичай кожне творче угруповання мало певні уподобання, але у цій кнайпі збиралася вся богема. Серед її завсідників був наш друг та унікальний письменник Дмитро Костьович Герасимчук, дуже делікатний чоловік: якщо він запрошував двох колег на 50 грам, то це не означало, що у нього немає більше грошей, це означало, що лише ці двоє мають право сидіти з ним за столом. Звісно, в кав’ярню у цей час могли заходити й інші його колеги. А у нас народ такий, що коли бачать вільний стілець, мають звичку підсідати до компанії. У такому разі він дуже делікатно, але наполегливо казав: «Встань! Негайно! Геть звідси!».

Із Дмитром Костьовичем пов’язана ще одна історія, про яку не можу не згадати. Тоді на Піонерській (це поблизу цирку, сучасна вул. Бернарда Меретина – О. С.) була письменницька хата-кавалєрка, яка переходила від одного письменника до іншого, отож там оселився і Дмитро Герасимчук. Власне тоді він черговий раз одружився, привів свою кралю до хати, каже їй: «Іди, Олюню, душик прийми, я небавом прийду». Якраз тоді до них зайшов у гості колега, з яким вони засиділися за північ. Оскільки час був пізній, він постелив гостеві на кухні розкладачку. Серед ночі прокидається, заходить на кухню і бачить там дружину на розкладачці. Він скипів не на жарт: «Геть звідси навіки обоє!». Отож, він дуже любив цей заклад і часто запрошував туди хлопців. Втім, якщо йшлося про гонорових гостей, то зазвичай ми йшли в «Жорж» (тоді «Інтурист» — О. С.).

Записав Олександр Сирцов