Про артистично-кавові історії 80-х років розповів мені відомий львівський письменник та журналіст Олесь Ганущак (Ганс). Ось його чергова історія.
Околиці «Жоржа»
Від «Жоржа» йдемо до популярного магазину, який по-народному зветься «протяг», звідки повертаємо направо, на вулицю Чайковського, де є демократична кав’ярня, відома як «Зелена брама». Її завсідниками є дуже талановиті люди, але вона якась непривітна. Тому в ній зупинятись не будемо, а пройдемо ще буквально кілька десятків метрів, де на перехресті з вулицею Ковжуна де, мабуть, півстоліття працювала «Червона калина» — один з небагатьох зразків доброї совіцької забігайлівки, які збереглися донедавна. Сюди, між іншим, полюбляли заходити артисти з філармонії. Щоправда в останні роки її роботи «Червона калина» немала ліцензії на алкоголь, тож його доводилось приносити з собою. Однак кельнерки там не мінялися роками, вони розумілися на музиці і добре знали постійних клієнтів, тож коли туди заходиш, то пані Галя каже, що можна приносити з собою, але не більше літри на трьох.
У артистів філармонії була ще одна мистецька кнайпа на другому поверсі їхньої установи.
Легендарна «Домовина»
Втім, повернемось до «Жоржа», адже навпроти нього була ще одна легендарна львівська кнайпа «Домовина», або ж «Домовуха», яка мала офіційну назву «Домова кухня», тепер це «МакДональдс». Не знаю жодного львівського митця, який би не побував у «Домовині». Її директором був дуже цікавий чоловік на ім’я Аркадій, єврей із походження. Аркадій був дуже порядним директором, а що там був величезний оборот грошей, виникали величезні спокуси, то, щоб дівки, які там працювали, не чудили, він час від часу влаштовував їм ревізії. І якщо виявляв у одній-двох порціях недокладені вареники, то звільняв за це відразу. Після того, як «Домовину» закрили, він перейшов на Личаківську і там, за військовим госпіталем відкрив заклад подібного типу, здається, «Українські вареники».
Народний Лєнін та інші історії львівської богеми
Власне, з цим закладом пов’язана наступна історія. У «Молодій Галичині» я вів рубрику «Кажуть люди». Саме у ній якось написав приблизно таке: о такій-то годині з «домовини» вийшов народний Лєнін України Сергій Павлович Кустов, провідний актор Першого українського театру для дітей та юнацтва (звання народного йому присвоїли за виконання ролі Лєніна), до нього підійшли двоє, і вони кудись разом подались, певне, «на Разлів» (Разлів – штучне озеро у курортному передмісті Санкт-Петербурга на березі якого у курені з липня по серпень 1917 року переховувався Владімір Ленін). Після цієї публікації Сергій Кустов на мене чомусь страшенно образився, і ми майже рік не розмовляли.
Подібна історія в мене була і з Дмитром Герасимчуком, з яким я тривалий час так само не спілкувався після того, як написав, що дружина йому раніше давала рубель на дорогу, щоб він міг проїхати туди й назад, а тепер видає лише 50 копійок, кажучи: «Тебе і так дураки назад відправлять». Він чомусь на мене образився.
Записав Олександр Сирцов