Вертикальний Добромиль

vertikalnii_dobromil

Було це так давно, коли ще люди світили у хатах живим вогнем і довгими зимовими вечорами оповідали розмаїті історії коло теплого п’єца. Тоді зими були лютими, а люди – побожними. Ліси довкола – густими та пишними, а легенди – майже правдивими. Бо в них вірили.

Добромильська ратуша замоталась у білий шалик зими і дрімала – була старенька і щойно підрихтована збоку. У її слухове вікно зазирав мороз і певно хотів зігрітися, але шибки дрижали, замкнені, та не впускали його досередини. Мороз поторсав на стрілки годинника і зрозумів, що механізм занадто добре зроблений, і що часу йому не повернути і не прискорити – образився і полетів. Внизу при вході дрімав сторож. Певно, йому снилось щось файне, бо плямкав губами і мурмотів щось собі під ніс. Усі вікна-двері позамикано так, що навіть миша не проскочить. Нема на то ради! Мороз покрутився довкола і полетів далі – на цвинтар. Там він прагнув потрапити у якийсь гробівець і бодай перечекати до наступного вечора, коли сонце змилосердиться і піде собі за низький обрій.

На цвинтарі теж було мерзько. Нікого – навіть найменшого пса, а про котів і говорити не варто! Відомо, що коти не полюбляють цвинтарів. А мороз ладен учепитися всього, що стріне на своєму шляху. То в шибку дмухнути, то відро криничне скувати льодом…

Ото трохи подумавши, полетів мороз до людських осель – на околиці. Ближче до Сліпої гори, де височіє замок Гербурта. Відрадно було морозові зазирати у шибки і бачити щасливих дітлахів, котрі з печі слухали оповідки бабусі. Назовемо її Яніною. Тепло стало від прадавніх оповідок, – так і задрімав попід вікнами.

Ось що почув добромильський мороз того вечора із уст бабці Яніни.

Ото, дорогі мої, там на Сліпій горі є замок Гербуртів. Ви ж бували там не раз. А влітку ходилисьте по суниці та квіти. Та й я сама там люблю збирати помічні трави і робити з них гербату. Ото, кажуть, гора та непроста. І все, що росте на ній – помічне!

А ще там багато орлів. Пригадуєш, Яську, – то бабця Яніна звернулась до меншенького, – як ти одного разу перестрашився дивного звуку?! То був великий орел, який летів зі скелі!

Ясько скулився і щільніше замотався у ковдерку. Либонь, неприємним був той спогад.

Так от, Ясьочку, то був не простий орел. То був один із Гербуртів, котрий після смерті перетворився на сивого орла. Він і досі живе у пташиній подобі, аби бодай своїм містичним співом нагадувати про рід славних Гербуртів. Душа його літає в орлиному тілі довкола замку і тішиться, що їхнє родинне гніздо ще існує. Тому ти не бійся тих криків, Яську, добре? Орел не зачепить тебе. Бо і в нього є діти – він знає, як то любити своїх дітей і плекати їх. Чуєш, Яську?

То от про птахів цих красивих я і хочу вам, дорогенькі мої, оповісти. Старі мудрі люди казали, що кожен Гербурт, помираючи, перетворювався на сивого орла, звивав гніздо на скелі коло замку і виводив пташенят. Однак знайшовся хтось із їхнього роду Гербуртів, котрий не вірив у легенду і насміхався з неї. Брав на кпини давні легенди свого роду – казав, що не може людина по смерті ставати орлом і літати, як інші птахи літають.

Одного разу той Гербурт вирушив на лови і поцілив у великого орла. Певно, той поцілений орел був також його предком. І кара не забарилась. Повернувся Гербурт додому з королівських ловів і замість веселої коханої дружини його зустріла страшна звістка – раптова смерть єдиного сина. Так і урвалась династія славних Гербуртів. А все ж могло бути інакше.

Діти завовтузились на п’єцові та принишкли. Мало того, що зимно і вечір, то ще й історія не надто розрадна. Тому бабця Яніна тихим голосом заспокоїла малечу.

А ще, кажуть, люди колись більше дивились на небо, тому в їхніх очах відбивалися зорі. Вони не боялися мріяти і рости думками вгору. Хоч працювали тяжко і жили скромно, але пам’ятали про те, на якій землі вони живуть і з якої криниці воду п’ють. Абисьте знали, що вода все пам’ятає. Вона також сягає глибин, б’є ключем і зринає до хмар, вище за дужого орла.

Бабця Яніна не знала, що згодом хтось напише про це оповідку і назве її «Вертикальний Добромиль». Тепер уже відомо, чому.

текст і фото Оксана Кришталева, Львів

Постскриптум. Вперше цей текст було надруковано у книжці “Зелене яблуко, срібні мечі”.